Приречена видавати себе за іншу – про массові репрессії на Рівненщині 1944-1953 р.

“Із криниці печалі” – збірник спогадів та документів про массові репрессії на Рівненщині 1944-1953 р. Серія книг “Реабілітовані історією”. Випуск 3. м. Рівне 1996 р.

Спогади моєї бабусі – Савчук Варвари Павлівни (Грабар Лариси Павлівни) м. Рівне 1996 рік.

Батько мій, Михайловський Павло Семенович, був священиком, але коли не стало моєї мами (а мені тоді не було ще й року), зняв із себе сан священника і женився другий раз. Довелося йому вчителювати, і ще посилали його на парафії керувати церковним хором. Жили ми небагато, бо при Польщі українцям взагалі жилося не дуже добре, тому я не змогла здобути вищої освіти, закінчила тільки чотири класи сільської школи, де все викладалося польською мовою.
Батько був українським патріотом і просвітителем, де б ми не жили, він завжди організовував гуртки художньої самодіяльності. Я і мачуха брали участь у виставах, де батько був режисером і суфлером.

Ставили ми «Мартина Борулю», «Безталанну», «Ясні зорі». Вистави наші мали успіх у глядачів, ми навіть виїжджали з ними в сусідні села.

Батько ненавидів більшовиків. І мав для цього підстави. Адже вся його родина жила в СРСР і на власній шкурі знала що таке більшовицький рай. Пригадую, в 1933 році тато якимось чином одержав листа від дідуся, який також був священником. Дідусь писав: «Сину, вмираємо з голоду. Пришли нам хоч те, чим годуєш свою свиню чи собаку – будемо тобі вельми вдячні». Я пам’ятаю як батько плакав, читаючи того листа. І батько слав посилки, але дідусь одержав тільки одну з них, решта повернулася назад. У 1939 році, коли червоні захопили Західну Україну, дідусь приїхав до нас. Він розповідав про голодомор, і про знущання більшовиків над священниками і церквами.

У 1940 році я вийшла заміж за Грабара Григорія Дмитровича із села Щекичин (нині Корецького району). Мій чоловік був із селянської сім’ї. Свекруха з гордістю розказала мені, що їхній рід ведеться від запорізьких козаків і що один із їхніх предків загинув у Берестецький битві. Це пересказується батьком – синові, дідом – внукові, аж до наших часів. У чоловіка був чудовий голос, він вивчився на регента церковного хору. Був Григорій на парафії у Щекичині, Липках, Застав`ї біля Великих Межиріч.

На початку 1943 року спершу батько, а згодом чоловік вступили до лав УПА. Я перебралася до свекрухи і зовиці, котрі жили на хуторі Сухий Ріг за селом Щекичин під лісом. У батька було псевдо «Батько», вони з мачухою жили в селі Топча в хаті колишнього німецького колоніста. Коли я питала свого чоловіка, яке в нього псевдо, він сміявся і казав, що його псевдо «Непитай». Я сердилася і казала, що він дражниться зі мною, але пізніше зрозуміла, що він таки правду каже. Батька я бачила дуже рідко. Та й чоловік теж навідувався нечасто. Хлопці з УПА приходили до нас тільки тоді, коли треба було кудись віднести повідомлення або переховати пораненого. Якщо йти було недалеко, то йшла я з маленькою донечкою на руках, а якщо далеко – йшла зовиця Антоніна – у неї діти були дещо старші.



Одного разу привезли до нас пораненого в ногу повстанця. Залишили ліки, періодично навідувалася медсестра. Звали того повстанця Андрієм, псевдо, здається «Ясен», родом він був із села Пашуки. Для більшої безпеки ми із зовицею вирішили зробити в хаті криївку. Велику піч перегородили навпіл, а задню частину вибрали так глибоко, що там, стоячи, два чоловіки могли заховатися. Зверху змайстрували ляду, яку накривали рядниною. Коли Андрій підлікувався, то попросив, щоб ми передали його батькам звістку про нього. Ми з Антоніною ходили в Пашуки. Батьки Андрія дуже зраділи і приїзжали побачитись з сином, а потім забрали його до дому.
Німці, хоч і лютували в селах, нашу хату якось обминали. Може тому, що була невеличка, непоказна, під солом’яною стріхою. Побачили ми німців у себе у дворі лише тоді, коли вони відступали. У садку і в дворі вони встановили гармати націливши їх на шлях і на село. Добре, що в нас тоді якраз не було нікого з повстанців, бо фашистів найшла повна хата. Принесли мішок курей і заставили, щоб ми їх скубли і варили для них. Ми дуже налякалися коли вони стали допитуватися, де наші чоловіки. Все показували на ліс і казали: «Паф! Паф!» Але Бог дав, що вони нас не зачепили. А під ранок один вбіг в хату і щось зашварготав до них. І вони вмить вибралися з хати і з двора, вкинувши в підводу двоє наших чималих уже поросят, усіх курей і муку з комори. Та й подалися шляхом на Соснове. А в день цим шляхом уже проходили частини червоної армії.

Найщасливішими днями для нас із свекрухою били ті, коли приходив додому мій чоловік, коли він міг побути з нами хоча годину-дві. Він дуже любив наших діток – синочка Славка та донечку Лесю. Не відпускав їх з рук, цілував, пестив. А потім, коли він з хлопцями повертався до лісу, ми стояли на подвір’ї, і слухали їх даленіючи пісні, плачучи. Я відрізняла голос свого чоловіка від інших голосів, а серце стискалося від болю – мабуть, відчувало неминучу страшну біду, та сказати не могло.

І вона не забарилася та біда, від якої я посивіла в свої 24 роки. Тієї вересневої ночі 1944 року їх прийшло до нас четверо: мій чоловік, його командир «Юрко», ще один повстанець, псевдо якого я не знаю, та медсестра «Леся». Чоловік сказав, що вони перебудуть у нас день, а увечері підуть у свою дорогу. Після полудня «Юрко» попросив віднести повідомлення в одну із хат за лісом. Це було не дуже далеко, отож я взяла на руки донечку і заховавши їй у панчішку грипса, пішла попід лісом до вказаної хати. Коли переходила ліс, то чула далекі постріли, але трудно було визначити з якого боку вони лунають. І я поспішила далі, прагнучі якнайшвидше виконати завдання і повернутися додому. Віддавши повідомлення, я одразу ж хотіла повертатися назад, але господиня попросила мене затриматися на якийсь час. «Ось молоко, хліб, – сказала вона, погодуй дитину і сама поїж, відпочинь, а я зараз повернуся». Проте повернулася вона не дуже скоро. І почала вмовляти мене, щоб я залишилася ночувати в неї. Я, звичайно, відмовилася, і хоч як вона мене затримувала, я таки зібралася йти. Аж тоді вона сказала мені, що наша хата горить і що вбито мого чоловіка. Не знаю звідки вона про це довідалася. Після почутого, мене вже ніяка сила не могла б зупинити. І я плачучи вже не йшла, а бігла. А в душі ще жевріла надія, що це не так, що це неправда, що застану вдома все так, як покинула. Осінній день короткий, і я добігла до хати вже майже смерком. Хата догоряла, але коло неї не було нікого. Я обійшла довкруги згарища і знову майнула думка: «може, неправда, що вбитий». Я стояла і роздивлялася. Раптом полум’я спалахнуло яскравіше, і трохи віддалік від хати в бік лісу я побачила тіло мого чоловіка. Я впала на коліна коло мертвого. Він лежав горілиць із раною в грудях. Але видно було, що з пораненого ще знущались, бо багнетом, чи ножем була порізана борода і проколена рука наскрізь біля пальців.

Не було сили зрушити з місця – сиділа мов кам’яна. Думки в голові плуталися, лише одна з них раз у раз повертається: чого пішла? Чому я в таку страшну хвилину не була поруч? Відгорнула з чола його хвилясте чорне волосся, спитала: «А як же ми тепер? Як бути нашим дітям? Ти ж їх так любив, а тепер покинув…» Говорила з ним як з живим. Плакала впавши на прострелені груди. Аж потім-потім схопилася: де син Славко? Що з ним? Заточуючись побігла до недалеких сусідів. Там я застала свекруху із синочком і Антоніну з її дітьми. З плачем я припала до свекрухи і так, обнявшись, ми ридали удвох. Співчуваючи нашому горю плакали усі, хто був у хаті. Адже згоріло у нас усе: зерно одежа, всі заготовлені на зиму запаси. Але мені все те було байдуже – мені весь час стояв перед очима вбитий чоловік…
Тоді я ще не знала, що той страшний біль у грудях ще побільшає і вже ніколи не залишить мене. А зовиця крізь плач розповіла мені, що сталося і як сталося.
Коли я пішла з грипсом, свекруха вийшла в садок, бо як у нас перебували повстанці, то із хатніх хтось постійно вартував у дворі. І от свекруха побачила, що на шляху їде дві підводи енкаведистів ще й один верхівець. І вони якраз завертають до нашої хати. До лісу хлопці вже добігти не змогли б, тому «Юрко» з другом заховалися в криївці, медсестра лягла на печі, вдаючи з себе хвору, а мій чоловік виліз на горище – там було складене сіно і він міг там заховатися. Свекруха, забравши дітей, знову вийшла на двір. У хаті залишилася Антоніна.
Непрохані гості, зайшовши в хату, почали нишпорити по усіх кутках, спитали Антоніну, хто це лежить на печі. Антоніна відповіла, що це хвора родичка. Енкаведисти наказали медсестрі злізти з печі. Вона не послухалася. Тоді один з них вхопив її за руку і поволік з печі. Медсестра закричала. І тоді котрий із повстанців, відкинувши ляду криївки, вистрілив із пістоля.
Енкаведистив із хати як вітром вимело. Зате опинившись на вулиці, вони оточили нашу хату і почали стріляти по вікнах. Вибігла з хати і Антоніна. А повстанці почали відстрілюватися.
Тоді енкаведисти, погрожуючи постріляти жінок і дітей, змусили Антоніну піти в хату і сказати хлопцям, щоб вони здавалися. А якщо ті відмовляться, то Антоніна має підпалити хату. Даючи їй сірники, попередили: «Спробуй не послухатися – спочатку розстріляєм твоїх дітей, потім – матір, потім і тебе!»

Пішла Антоніна, бо ж як не підеш? Хлопці, звичайно, відмовилися здаватися. Краще вже загинути у вогні, ніж у їхні руки віддатися, сказали. А мій чоловік обняв Антоніну: «Сестричко, як загину, не залиши без допомоги моїх діточок».
Запалила Антоніна хату. Задиміла сира стріха і сіно на горищі. Густий дим повалив у бік лісу, бо якраз туди вітер дув. І хлопці спробували в тому диму проскочити до лісу. Але карателі побачили їх і почали стріляти. Недалеко відбігши від хати, упав мій чоловік. Упала й медсестра поранена в ногу. Інші двоє таки встигли добігти до лісу. Правда, пізніше ми довідалися, що «Юрко» тоді теж був поранений у ногу. А червоні йти у ліс побоялися. Вони забрали поранену медсестру на підводу і поїхали у Великі Межирічі…

Добрі люди дали нам притулок на ніч. А вночі до тієї хати приїхали із Топчі двоє повстанців і розповіли, що кілька днів тому в селі Клецька червоні оточили і побили багатьох наших повстанців. І що там загинув мій батько.

Таке горе звалилося на мене за один день, що я вже не знала, за ким я плачу. Всю ніч просиділа біля дітей, не сплющуючи очей. А на ранок зійшлися люди, зробили нетесаного дубового хреста, труну. Хтось дав чисту полотняну сорочку, щоб переодягти мого чоловіка, бо його одежа була вся в крові. І поховали мого Григорія на могилках у Щекичині.

Із могилок забрала мене до себе одна із чоловічих сестер (їх у нього було шестеро) у село Дивень. Відтоді я з дітьми переховувалася то в чоловікових сестер, то в мачухи в Топчі, то просто в добрих людей. Наші повстанці, спасибі їм, не забували про мене, допомагали я к могли, навіть привели корову, щоб дітям було молоко. Вони порадили мені змінити призвище. І я змінила і прізвище, і ім’я, видавала себе за біженку із села Озірці, яке спалили німці. Я була приречена все життя видавати себе за іншу, щоб уникнути тюрми чи вивезенні в Сибір. Я дуже боялася за своїх дітей і той страх жив у мені постійно. Тому в 1949 році, як була вербовка в Херсонську область, я теж завербувалася. Бо не сумнівалася, що рано чи пізно КДБ все одно докопається хто я така. То краще вже поїхати у вербовку самій, ніж тебе мають везти на заслання. А тих людей, хто вербувався, тоді не вельми й перевіряли.

Умови роботи на Херсонщині були дуже тяжкі. Але я все ж була на волі. А через чотири роки мені пощастило переїхати в село Витязівку Бобринецького району Кіровоградської області, де жити було вже набагато краще. Тільки в 1969 році повернулася я на Рівненщину. Два роки жила в Великих Межирічах у мачухи, а потім переїхала в Рівне і шістнадцять років працювала в школі-інтернаті №1. Мачуха також була вивезена – відбула десять років у Хабаровському краї (померла у Великих Межирічах у 1977 році). Старшій чоловіків брат Грабар Адам Дмирович, який колись служив у війську Петлюри, був убитий поляками у 1943 році. Чоловікова старша сестра Павлина померла з туги за сином, я кого вбили енкаведисти в Щекичені (його псевдо було «Хитрий»), а її чоловіка Михайла Гомона і його сестру Віру вивезено в Хабаровський край. Ще одну чоловікову сестру – Андрощук Ганну Дмитрівну було вивезено в Норильськ за дочок Марію і Ольгу, котрі були ув’язнені за те, що були зв’язковими УПА.

Важке у мене було життя, гіркі спомини. Але я щаслива тим, що діти мої виросли і виховалися чесними і добрими – люблять і дбають про мене, мають повагу серед людей. І люблять свою Україну не меньше, ніж їхній батько і дід.

Савчук Варвара Павлівна (Грабар Лариса Павлівна) м. Рівне 1996 рік.